Жив колись у Тавризі
перський цар, оточений візирами та слугами. Якось каже цар своїм візирам:
- Слухайте-но,
візири, сидячи отак у палаці, ми ніколи не дізнаємось, що діється в країні!
- Як же бути, державцю?
- А ось як: перевдягнімося дервішами
(мусульманський чернець-жебрак) й
подамося по всіх закутках. Отоді напевно дізнаємось, як воно насправді.
Зодяглися цар і його
найстарший візир дервішами, сіли на коней і вирушили в дорогу.
Їхали вони, їхали та й доїхали до одного великого саду.
Саме стояла спека, тож напала на царя й візира
спрага. Гукнули вони садівника, попросили води напитися. Садівник замість води
виніс їм два гранати, один розрізав, надавив
у кухоль соку, подав подорожнім.
Випили вони гранатового соку, вгамували спрагу. А другий гранат садівник дав їм на дорогу.
Як трохи від’їхали, цар каже візирові:
- Бачиш як — було соку лише
з одного граната, а ми насилу допили…
Мабуть, великі прибутки має садівничий зі
свого саду.
- Але ж він працює, то й
має за свою працю.
А цар
своєї гне:
- І чому це я досі не
наклав податків на сади?
Повернулися вони до палацу, і цар
наказав обкласти сади великими податками. А через два-три роки цар зі старшим
візиром знову
перевдяглися дервішами й
подалися в мандри.
Після довгих блукань знову прибилися вони до того саду і,
як і тоді, попросили в садівника води. Пішов садівник шукати гранатів, щоб
напоїти соком мандрівників, обійшов увесь сад, але жодного не знайшов. Нарешті
в якомусь закапелку натрапив на зморщений, висхлий плід, і розрізав його, але
навіть краплинки не виступило. Здивувався цар та й питає:
— Слухай-но, садівниче, років зо три тому ми
попрохали в тебе напитися. Ти виніс нам один гранат, і його соку виявилося
досить, щоб угамувати спрагу нам обом. А тепер у тому ж таки саду ти не знайшов
бодай одненького граната?
— Гей, дервішу-баба,— журно зітхнув садівник,—
не захотів наш цар, щоб сади багатими врожаями рясніли, а садівники ті врожаї
збирали.
— А що ж такого зробив цар? — питає дервіш.
— Як
що зробив? Такі податки на нас наклав, що обібрав нас до ниточки. Не змогли ми
як слід саду доглянути, усохли дерева. Не дали плодів.
(З
книги «Казки народів СРСР», видання 1987 року)
